Вихід з зони комфорту. День 17

Якщо і є причина, чому я це зробила, то це точно не гроші. Швидше прагнення зрозуміти, що змусило мене сім років тому закрити за собою двері після дванадцяти років роботи. Чи було мені там погано, чи мені було погано взагалі.

Це був дуже важкий рік. Я поховала батька, перенесла найважче запалення легенів, тому що опинилася на кладовищі в справжній зимовий холод в осінньому пальто. Я тягнула кілька проєктів одночасно, щоб прогодувати 100+ тварин і птахів. І у всьому цьому мене зустрічало вічне незадоволене обличчя мого екс, якого дуже дратувало, що, ах який жах! я їзджу на роботу. Цікаво, якби я цього не робила, хто б годував весь цей натовп?

Мабуть я просто здалася. Я зачиняла всі двері, що хоч якось могли коштувати мені витрат енергії. Мені хотілось позбутися всього. Хоча, як показали подальші події, треба було позбутися всього однієї людини.

Самий великий парадокс полягав у тому, що я боялася розлучатися, бо не могла уявити, як я впораюся з такою кількістю тварин. Водночас завантаженість була такою, що я просто жодного разу не замислилася, що їх обслуговує найманий робітник, послуги якого оплачую також я.

І от одного дня все просто рухнуло. Я не пішла підписувати контракт. Я просто вийшла за двері і сіла в машину. Сил не було ні на що.

А за рік я просто сказала: машину - в паркінг, ключі - консьєржу, пішов нахєр!

Потім були два роки, що пройшли як в анабіозі. Я опинилася сама з усім зверінцем. Я не уявляла, як мені налагодити своє життя, як працювати, коли я не можу залишити будинок… Як впоратися з будинком… А заміський будинок це не квартира… Тут своя специфіка, особливо взимку.

Але все змінюється. Зими ставали все тепліше і тепліше і вже не треба було так колотитися, щоб обслуговувати дім і тварин. До того ж я відкрила для себе брикети RUF, а це вам не дрова, це на порядок легше. А потім прийшов COVID і все перейшло на дистанційку. Саме тоді у мене зʼявився унікальний шанс закінчити Київську школу фотографії.

А потім була війна…

В якийсь момент, я вже не памʼятаю до війни чи після, я сказала «я поверну собі своє життя». І нарешті цього року я зробила останній крок.

Це повернення - це останній тест. Чи мені дійсно стало там погано чи це був просто стан, спровокований як це модно зараз казати токсичними стосунками?

Але мабуть я цього вже не дізнаюся. Тому що щоб воно ні було, я-то вже інша. Насправді у мене доволі філософське ставлення до багатьох речей. Але окупація змінила моє розуміння того, що є проблема, а що - ні, ще більше.

І ще я точно знаю, що як би складно не було, це все - лише період. Минеться. Головне - зберегти себе.