Вчитися ніколи не пізно?

Схоже мені знову доведеться вчитися. І цього разу мова йде не про аспірантуру, куди я отримав запрошення минулого літа. Це буде вивчення іноземної мови... Знову.

---

В один прекрасний робочий день цього тижня, коли різноманітні організаційні питання на роботі як завжди намагалися звести мене з розуму, я отримав повідомлення, що керівництво відправляє мене і ще десяток інших співробітників на курси з вивчення англійської мови. Я досить скептично поставився до цього, бо на одному з попередніх місць роботи вже проходив курси і на мій погляд їхній результат був нульовим. Однак відмовитися шансів не було, бо компанія вже оплатила за моє навчання, а, як відомо, люди зі світу бізнесу болюче ставляться до своїх витрат.

Для викладання нам англійської мови керівництво обрало школу "Simple Max", яка знаходиться в Калуші. Раніше я якось чув про неї, але зовсім нічого про неї не знав. В тому числі я не знав де вона знаходиться. Після роботи мені потрібно було швидко туди потрапити, тож я запитав про місцезнаходження школи у всезнаючого Google. Оскільки адреса мені була незнайомою, я спробував подивитися на карту. Але і це не додало ясності.

Складалося враження, що Google переконував мене, що школа знаходиться в якомусь гаражі. Я перейшов на запропоноване фото, сподіваючись впізнати місце Але це:

зовсім відбило в мене бажання їхати в якусь школу.

Згодом виявилося, що Google не великий експерт нашого містечка і показував мені зовсім неправильне місцезнаходження. Мені вдалося знайти школу, завдяки вказівкам співробітників. Вона була розташована на четвертому поверсі офісної будівлі, серед десятків інших невеликих фірм.

Перше відвідування школи - це було не заняття, це був іспит. Кожен з нас по-черзі заходив до засновниці школи, де вона спілкувалася з нами англійською мовою з метою визначити наш рівень знань. Оскільки я трішки спізнився, мої співробітники скористалися цим і сказали, що якраз зараз моя черга заходити. Це була неправда, але я без жодної моральної підготовки буквально увірвався на свій іспит.

Мене зустрів безперервний потік англійських речень. Помітно було, що моя співрозмовниця вільно володіє іноземною мовою 😁. На щастя я все зрозумів. Моїм завданням було розповісти їй щось про Starbucks - міжнародну мережу кав’ярень. Це завдання загнало мене в глухий кут. І не через те, що я не міг зліпити два слова англійською мовою, а через те, що я нічого не знав про Starbucks. Після тривалої театральної паузи я сказав, що "не можу вам нічого розповісти про цю кав’ярню, оскільки в нас в Калуші її немає і я ніколи її не відвідував". Після цього вчителька, щоб продовжити діалог, похвалилася, що вона бувала з таких кав’ярнях кілька разів, але їй не сподобалася кава, яку там подають, бо вона любить просту міцну чорну каву без цукру. На це я відповів, що люблю лате з великою кількістю молока і цукру, тож Starbucks став би точно одним із моїх улюблених місць.

Цього короткого діалогу вистачило, щоб викладачка визначила мій рівень розмовної англійської як Pre-Intermediate. Я гадки не мав чи це добре, чи погано, але мене направили в групу A2. Якщо вірити ось цьому зображенню:

_Source.

то можна зрозуміти, що мої результати жалюгідні. 😆

Далі ми ознайомлювалися з майбутньою навчальною програмою. Виявилося, що ці курси зовсім не схожі на попередні. Тут легкої прогулянки не буде. Ми будемо вчитися за робочим зошитом, до якого додається такий же зошит для домашніх робіт. Одним словом, це дуже схоже на те, по чому зараз вчиться моя Даринка. Найбільше мене морально прибило словосполучення "домашні завдання" 😨.

Знаєте, проживши пів життя... (гм, мабуть більше ніж пів)... важко себе змусити навчатися чомусь новому. Це наче вихід із зони комфорту. (О! Мені можна йти читати мотиваційні лекції, бо я знаю словосполучення "зона комфорту"). Тим не менш, попереду мене чекають вісім занять у місяць, які, схоже, будуть доволі інтенсивними і сповнені розмовних вправ. Як це поєднати із поточним робочим графіком - рівняння із п’ятдесятьма невідомими. Аж самому цікаво що з цього всього вийде.