Три крапки

Привіт, друзі. Сьогодні разом із дружиною та іншими членами родини ми їздили на панахиду — 40-й день після загибелі дядька моєї дружини. Це вже місяць минув відтоді, як ми його поховали. Навіть не віриться, що пройшов такий час. Можливо, через те, що тіло привезли не одразу, а лише за тиждень — тому 40 днів ніби й не минуло, а місяць точно вже є.

Сьогоднішній день був іншим, ніж день похорону. Менш болісним, спокійнішим. Більше було спогадів, добрих слів, ніж сліз. І серед усього того я почув одну річ, яка мене глибоко зачепила, залишила слід і відгук у моїх власних переживаннях, роздумах, усьому тому, що крутиться в голові останніми місяцями.

Хтось із родини згадав, що протягом трьох років війни дядько завжди тримався — ніколи не скаржився, ніколи не втрачав оптимізму. Казав, що ми вистоїмо, що переможемо, що маємо вірити. Але цієї зими щось у ньому змінилося. Він почав говорити, що втомився. Що сил більше нема. Йому було лише 58 — вік чималий, особливо після трьох років війни практично без відпочинку. І при тому він ще нещодавно давав би фору багатьом молодим. Але три роки війни зламають кого завгодно. Не фізично — морально, психологічно.

Саме цього року він почав говорити, що, мабуть, уже не повернеться з фронту. І, хоч жодних очевидних загроз, здавалося б, не було — якось він це відчув. Можливо, це була втома. Можливо, інтуїція. А, можливо, це загальна атмосфера, у якій ми зараз живемо. Атмосфера, де втома перетворюється на зневіру. Де героями іноді стають ті, хто б’є наших військових. Де люди в формі стали для багатьох "ворогами", навіть більшими за справжнього ворога — Росію. Що з нами сталося? З суспільством, з цінностями?

Це навіть не риторичне питання. Бо випадки нападів на військових — вже не поодинокі. І це — страшно. Страшно бачити, як псується фундамент. Страшно бачити, як ми програємо не на полі бою, а в головах і серцях.

Дядько дружини не витримав. Хоча був із тих, хто тримався довше за інших. Але навіть він зламався. Його просто стало менше. Він втратив надію. Він відчув, що вже не має сил, і, певно, в душі попрощався з цим світом раніше, ніж тіло його залишило.

Тепер я згадую його щоранку під час хвилини мовчання. У нашому селі добре чути, коли вона настає. Як і повітряну тривогу. Звук телевізора, сигнал на вулиці — і ми, хто снідає, хто просто сидить, встаємо і мовчимо. Віддаємо шану. Це важливо. Бо пам’ять — це те, що нас тримає.

І водночас у голові розривається інше: фронт ламається не через зброю, не через відсутність дронів — а через те, що вже нема кому його тримати. Люди втомилися. І ті, хто лишився — зношені. І лишається одне питання: чи встигнемо ми дожити до того моменту, коли ситуація нарешті зміниться на нашу користь? Коли економіка Росії посиплеться? Тільки тепер Трамп почав грати у свого хлопця і от-от обіцяє вторинні санкції для тих хто купує російську нафту і таким чином фінансує війну проти України і обіцяє нам ще більше зброї. От тепер нам би справді протриматися... але нема ким. І Путін це добре розуміє і йому байдуже на наслідки від санкцій, він справді вірить що ось-ось дотисне.

А у війську втома. Розмови, в яких немає ні запитань, ні відповідей. Люди, які по 200 і більше днів сидять на позиціях без ротацій. Реальні люди, знайомі, не абстрактні постаті з новин. Я бачив сьогодні фото одного з тих, хто ще тримається, хоч і на межі, на позиції так довго. А навколо — байдужість або цинізм. І в таких роздумах сьогоднішній день закінчується. Без остаточного висновку. Без якогось рятівного сенсу. Просто — три крапки...