Наш сквер "Веселка" у Маріуполі

Всім привіт)

"Веселка " до облоги Маріуполя.

Ось я й повернулася сьогодні з Маріуполя, хочу провести заочну екскурсію тими пам'ятними місцями, які зігрівали мені душу з самого дитинства. Одне з них – це сквер "Веселка".

Місто до війни претендувало на звання одного з найкрасивіших міст України ... Воно змінювалося не щодня, а щогодини ... Прокидаємося - нові дороги, нові будівлі. То поряд виріс льодовий клуб, то мультимедійний центр з розмовляючим пилососом, то музичний фонтан, то ось цей сквер "Веселка")

Ці білі квіти я сфотографувала зараз, а нижче ще фотографії тюльпанів, мені дала їхня моя подруга-однокласниця. Це Аня, з якою я займалася скандинавською ходьбою на узбережжі Азовського моря. Ми зустрічалися з нею та ще однією однокласницею – Людою. Начебто б дорослі, але коли зустрічаємося, немов діти, жартуємо, сміємося, як у школі.

Зараз я знайду фото скверу до війни, мабуть, ті, хто вирощував квіти і доглядав їх не всі роз'їхалися або загинули...
Квіти ростуть, відцвітають одні - з'являються інші - і так до осені.

А це сквер до облоги Маріуполя:

Треба сказати, що назва скверу була написана на жовто-блакитних тонах, як і всі плакати, ігрове обладнання, тому зараз все це прибрали, переробляють, немає веселого сонячного світла, яке дарував Радість (бог РА), немає блакитного неба, з'явився триколор...

Та й людей у сквері не так багато, як було раніше...

Розмовляла з тими, хто був свідком знесення будинків, і серце стислося: разом з уламками будинків падали трупи людей... Боляче про це писати, але слів з пісні не викинеш...

Подруга Аня, яка привезла маму додому з Польщі, виявила,що все з дому винесено начисто ... Доводиться починати з виделок і ложок ... Але слава Богу - квартира ціла, будинок не будуть зносити ... Тому що, якщо знесуть, то навряд чи хтось отримає квартиру в новому будинку, побудованому на тому ж місці ... взяли гроші на відшкодування втраченого житла (на них, за словами людей, можна купити собачу будку) і ті, хто в'їхав у чужу квартиру людей, які виїхали під час бойових дій, на чергу для отримання житла не ставлять...
У місті, за словами мого свата, майже всі корінні жителі-погорельці - досі бомжі...

Наступного разу я розповім про море, про зустріч із онукою, а сьогодні я очевидець життя міста. Звичайно, залишилися ті, у кого не було можливості виїхати: чи транспорту не було, чи через хворобу - не придатні для здоров'я для довгих поїздок, як моя директорка школи, яка місяць тому поховала і маму, і чоловіка...Я і сама бездомна, але ходила, зустрічалася з усіма, щоб підтримати, внести радість зустрічі... продовжити їх життя друзям...
Дякую, що підтримали...
Бажаю щастя всім...