❌

Темрява.
На вулиці йде дощ, і саме в цей час, у таку погоду, мене тягне надвір…

Біля під’їзду я зустріла свою подругу Олю. Вона щоразу питає, коли ми побачимось, але не сьогодні. Це — добре, з полегшенням думаю я, адже не хочу ні з ким зустрічатися. Мабуть, саме тому я й обрала для прогулянки цю годину — коли зазвичай усі люди сидять по домівках. Усі паркувальні місця навколо багатоповерхівки зайняті машинами, бо їхні власники не мають бажання покидати теплі оселі.

Біля першого під’їзду припарковано кабріолет. Дивлячись на червону машину, я уявляю, якою б вона була, якби дах був опущений… мокре кермо, крісла, килимки, залиті водою…
Дощ ллє, мов із відра, і моя уява розгулялася не на жарт. Я йду вперед, не відводячи погляду від червоного сталевого коня, що вже залишився позаду.

Через неуважність, врізаюся в чоловіка, що проходив повз. Вибачаюся й, відчуваючи незручність ситуації, пришвидшую крок — у нікуди…

Мене тягне до спального району. Йду, керуючись якоюсь внутрішньою навігацією. Попереду — арка, така вузенька… Чи то темрява робить її такою? Не пригадую, щоб у місті були настільки тісні проходи…

Щойно переступаю «поріг», як на мене починають падати рожеві пелюстки від кущової троянди, що росте на клумбі біля під’їзду.
Так місцеві діти зустрічають усіх гостей та мешканців невеличкого п’ятиповерхового двору — саме так вони пояснюють свій радісний «обряд гостинності».

Посміхаюсь. На годиннику — дев’ята. Якби я вийшла трохи пізніше, не відчула б цього п’янкого аромату цариці квітів… Забавки малечі розчулили — треба ж було таке вигадати!

Є час для прогулянки місцями, «де реве ревучий».
Вікна місцевого парку — так я називаю оглядові майданчики — виходять просто на річку, що плещеться біля підніжжя провалля.
Стежка, що веде вниз, крута й небезпечна, а внизу — глибина…

Усе обгороджено невеличким парканом, але вночі це місце виглядає особливо моторошно. Пориви прохолодного вітру просочуються в усі закутки. Вітер завиває, мов звір. Мене проймає тремтіння, а по шкірі галопом пробігають мурашки — чи то від холоду, чи то від страху…

До провалля підходить високий молодий чоловік. Він дивиться на мене. Його погляд виказує намір — він нетерпляче хоче, щоб я пішла. Вигляд у нього змучений, неприємний… але, можливо, це просто втома.

Не знаю, що він збирається зробити. Тіло охоплює тремтіння. Темрява. Дивний незнайомець. Завиваючий, мов голодний пес, вітер. Холод.

Я відвертаюся від панорами і йду геть…

Але щось змушує мене обернутися.
Чоловік промовляє:

— «Батьку мій, Батьку мій, чому ти мене покинув?»

І я бачу, як він летить униз… Зупиняється час і невимовний жах застигає на моєму обличчі…

Grok.
Дякую 🍇