Ось і все. Залишилося чекати

Все. Сьогодні завезла документи. Продовження епопеї з повернення блудної папуги до рідного вишу - вже в серпні. До цього часу мені потрібно вирішити проблему зі звукоізоляцією, камерами спостереження, ремонтом машини і, можливо, пошуком помічниці по господарству, бо сама я все не потягну. Але це вже таке.

Зранку знов були невелички проблеми - побачила, що спускає колесо. На шиномонтаж часу вже не залишалося, тож зателефонувала подрузі, якось доїхала до Ірпеня, я там вже поїхали на її машині.

Кажуть є два види перешкод. Перші показують, що вам туди не треба. Другий створюються Всесвітом, щоб можна було переконатися в серйозності ваших намірів. Розрізнити їх просто. Перші, по мірі того, як ви їх долаєте, стають все більш матеріальними. Другий, навпаки, перетворюються на пшик.

Ми доїхали просто чудово - ні тривоги, ні заторів. Було дуже хвилююче через сім років пройти тими ж коридорами. Памʼятаю, як один з моїх колег якось сказав, що, коли у нього виявили онкологію, найстрашнішою була думка, що він ніколи більше не встане за кафедру. На щастя все обійшлося. А я лише зараз зрозуміла, як мені цього не вистачало.

На зворотньому шляху заїхали до кавʼярні в Гостомель. А як же! Ми ж там ще не всі тістечка потестили! Да і привід дійсно був - я за останні два тижні зробила стільки, скільки зазвичай не роблю за кілька місяців. В організаційному плані. Додому повернулася втомлена, але в цілому задоволена. Що я мала - я зробила. А далі хай вже Всесвіт вирішує, чи воно мені дійсно треба. Зрештою, ми ж бачимо лише якусь частину ситуації, а він знає все.

Тепер ще три дні гарної праці, щоб встигнути здати черговий проект, і можна буде пару днів відпочити. Як же чудово, що нема спеки! Якби була, я би вже просто розтанула від всього цього 😂