Подорож до скелі Keshet Cave. Верхня Галілея

Одного чудового ранку у вихідний день ми з дружиною поснідали, а я як гримну кулаком по столу та кажу: “Поїхали зі мною, я покажу тобі дірку”.

Це жарт, і також вступ перед моєю розповіддю про те, куди ми їздили, що бачили і як тепер з цим живемо. Насправді, мова дійсно піде про дірку, тільки не про ту, на яку я вульгарно натякаю у вступі, а про геологічне явище, яке ми жартома так називаємо в нашій сім’ї.

Задовго до одруження я відвідував це місце, яке називається Keshet Cave (Rainbow Cave) і розташоване на півночі Ізраїлю, у Верхній Галілеї, у горах, десь за 1,5-2 км від кордону з Ліваном. Це природна арка у скелі, що утворилася природним шляхом через тривалі геологічні процеси, такі як ерозія, вивітрювання, розмивання під час дощів, обвали та осідання нижчих шарів гірських порід. Я бував у цьому місці дуже давно з батьками, а моя дружина там ніколи не була. А оскільки ми були у відпустці бо святкувався Суккот і ми фактично були вільні від роботи, погода була дуже приємною — без виснажливої спеки — я прожужжав дружині всі вуха своїм бажанням туди поїхати. Я так часто про це згадував, що вона просто сказала: “Ну давай уже поїдемо, подивимося на твою дірку!”. І ми поїхали.

З Кір’ят-Бяліка дорога зайняла не більше 50 хвилин. Чим ближче ми під’їжджали до гірської місцевості, тим більше було підйомів дорогою. Сам підйом на гору був дуже звивистим серпантином із крутими поворотами, які доводилося проходити на першій передачі. Нещодавно я писав про крутий підйом на гору Тавор, але цей підйом на кам’янисту гору “переплюнув” усі попередні маршрути.

Після напруженого підйому ми виїхали на більш-менш рівну місцевість. Траплялися узвишшя і невеликі спуски, але загалом дорога стала спокійнішою. Навколо росло багато високих хвойних дерев — сосни, кипариси. І навіть повітря мало зовсім інший запах — не лише насичений хвоєю, але й сухіший, не такий важкий як у прибережній зоні. Ще хочу зазначити, що зовсім диких і безлюдних місць на кшталт лісу ми не бачили. Усюди, де місцевість була хоча б трохи придатною для землеробства, навіть на вершині гори — все займали сільськогосподарські угіддя. У найгіршому випадку, де ґрунт був максимально кам’янистим, росли оливкові дерева, пристосовані до цього клімату та поганих умов. А справді безлюдними були лише скелясті урвища.

Дорога йшла крізь густі хвойні насадження. На перший погляд могло здатися, що ми їдемо посеред лісу. Але якщо придивитися, то за деревами було видно чиїсь сільськогосподарські ділянки. Подекуди паслися корови. Ми прибули на місце. Поворот із головної дороги, далі розвилка і проїзд між кам’янистими пагорбами вузькою односторонньою дорогою.

Дорога привела нас до парковки, яка була заповнена приблизно наполовину автівками та туристичними мінібусами. Навколо стоянки виднілися кам’янисті схили з бетонними столиками та лавками під деревами — для барбекю чи просто відпочинку, з можливістю поїсти. Там же був туалет і водопровід. Я тільки не зовсім зрозумів, де там може бути каналізація всередині скелі... Але то вже не моя турбота. Від стоянки повз зону відпочинку виднілася вузька стежка, прокладена вниз схилом, із металевими поручнями з обох боків. Не потрібно було ні в кого питати, куди йти бо це було цілком очевидно.

Звивиста доріжка спускалася між кам’янистими пагорбами, де росли невисокі дерева. Одразу було видно, що ґрунт тут не найкращої якості, і рослини буквально виживають серед каміння та в спеку без води.

Людей було багато. Цілі сім’ї з дітьми йшли в нашому напрямку. Інші вже поверталися нам назустріч. Ми фотографували панораму, що поступово відкривалася з гори. Праворуч виднівся найпівнічніший край Ізраїлю — Рош ХаНікра. Далі — узбережжя, місто Нагарія, потім Акко, Крайот, а вдалині височіла гора Кармель, на якій розташоване місто Хайфа.

Північний кордон.

Північні міста вдалині.

А якщо поглянути ліворуч, то за півтора кілометра від нас виднівся кордон із Ліваном — UN 2000-BLUE LINE, який патрулюється силами ЮНІФІЛ з ліванського боку.

Отже, ми на місці.

Ось вона, та сама “дірка” — Keshet Cave, про яку вже так втомилася слухати моя дружина. На кам’яному “мостику” цього природного утворення майже завжди проводять тренування з альпінізму. Звідки я знаю що “завжди”? Бо не раз бачив рекламу цього місця в інтернеті. Ну, нехай тренуються — інтимні стосунки цих людей зі смертю мене не цікавлять.

Стіни скелі демонструють багаторічні сліди від сильних потоків дощової води. І це не дивно, адже вся територія вище цього місця утворює своєрідний водозбірник — під дрібним камінням угорі та шаром ґрунту лежить кам’яна плита, по якій вода швидко стікає до краю. Тут видно наслідки рясних зимових злив. З роками дощова вода, коріння рослин і ерозія зроблять свою справу і цей “міст” перестане існувати. Але поки є можливість — ми тут і запам’ятаємо це місце таким, яким воно є зараз.

Коли ми відчули, що бажання відвідати це місце задоволене, і сфотографували все що варте уваги, вирішили рушати назад. Спуск серпантином уже не здавався таким крутим і небезпечним, а дорога додому, за відчуттями, тривала менше. Мабуть, це ілюзія — коли мозок уже не зосереджений на незнайомій місцевості, або спрацьовує якийсь підсвідомий механізм, як після виконаної роботи. Але подорож справді принесла нам обом задоволення, і якщо колись хтось із вас опиниться в цих краях — не шкодуйте сил і часу, відвідайте це місце.

Ще кілька світлин, зроблених дорогою назад, які не підійшли до опису в тексті:

Дякую за увагу!