Усі ми носимо маски

У 1999 році я почав навчання в медичному коледжі в місті Запоріжжя. І на лекції з хірургії одного разу була тема про лікування пролежнів. Хірург-лектор сказав таку фразу: "хочеш жити – крутись". І це стосується не лише пацієнта, який переніс важку операцію і йому потрібно уникнути появи пролежнів, але й усього життя загалом. Хочеш жити достойно – крутись. Хочеш взагалі жити – крутись. Але недостатньо "крутитися" фізично – встигати на трьох роботах (тут я перебільшую), а після 8-12 годин роботи робити покупки й бути енергійним вдома. Ритм сучасного життя іноді заганяє нас у дуже непрості ситуації в яких ми не можемо бути самими собою, інакше не досягнемио очікуваного й бажаного результату. Щоб не налякати клієнта своїм внутрішнім станом, щоб не відштовхнути близьких удома, знову ж таки своїм станом , нам доводиться посміхатися, вдавати зацікавленість у розмові, показувати ті чи інші емоції для підтримки взаємодії з людьми . Ми всі без винятку в певних ситуаціях носимо маски.

Ці психологічні маски правильніше називати ролями, які допомагають людині відповідати очікуванням певного колективу або суспільства. Це такий механізм адаптації. Маска може захищати від уразливості, від осуду, від втрати роботи або статусу, а також від відчуття неприйнятності в суспільстві. І чим довше ми носимо ці маски, тим більщше вони стають нашими звичками , тим складніше від них позбутися.

Людям, у яких робота займає значну частину вільного часу , повернутися "до себе" буває непросто. Іноді перемикання на себе проявляється у спалахах певних емоцій. Це може бути дратівливість, апатія, може навіть агресія. А іноді протягом робочого дня людський організм робить собі невеликі "перепочинки" від цієї ролі – можуть бути спонтанні сплески тих самих емоцій, які прориваються через психологічну маску.

Як приклад я не можу навести поведінку моїх близьких людей, з етичних міркувань. Краще наведу пару прикладів із власного життя.

Це було давно, років сім тому. Іноді моя дружина зустрічала мене після роботи, оскільки її шлях додому проходив через той район, де знаходиться клініка, в якій я працюю. У той час у мене намічалася дружба з одним із пацієнтів. Він був сімейною людиною і сам запропонував спілкуватися сім’ями. Але після пари спільних зустрічей я зрозумів, що це не та людина, на спілкування з якою ми повинні витрачати свій час. Так, я і до цього знав, що дружба з клієнтами – це просто неправильно і не повинна мати місця, але я вірив у краще. Згодом я про це пожалкував, але це вже інша історія і вона нецікава й не заслуговує особливої уваги на Стіміті. Так от, одного разу в будній день після роботи ми вирішили з дружиною пройтися набережною біля моря, щоб трохи провітрити мізки після робочого дня. Після роботи я часто випромінюю такий концентрований негатив (раніше сказано про "зняття" маски), тому прогулянка мала піти нам обом на користь. У якийсь момент дружина каже: "Дивись, он там твій клієнт у кафе сидить, рукою нам махає". У ту секунду я був десь на своїй хвилі в думках і, сильно не вдумуючись у те що кажу, видав: "Та пішов він на***!". Ми з дружиною в особистих діалогах між собою стараємося не стримувати емоції та мати, в цьому і полягає свобода в нашому спілкуванні і нас обох це влаштовує. А також це сприяє позбавленню від ментального негативу. Звичайно ж, усе залежить від ситуації, від оточення і від контексту. За секунду я усвідомив, що ляпнув, і що ця людина могла мене почути. Довелося підійти привітатися, увімкнути робочий стан з усмішкою й доброзичливістю, відсунути геть небажання виходити на контакт із цією людиною. Тобто в мене перемикання на робочий стан і на лицемірство відбувається миттєво та автоматично. Це вже сформовано роками і мені складно позбутися цього дволикого стану й складно бути самим собою з клієнтами, навіть при контакті з ними в неформальній ситуації.

Ще був інший випадок, коли я вмикав чергову усмішку в той момент, коли це могло завадити досягти бажаного результату. Два роки тому мені довелося звернутися до приймального покою лікарні за допомогою. Мені було реально погано. У той момент я просто не звертав уваги на те, як я себе поводжу в спілкуванні з медперсоналом. І після однієї з розмов з медсестрою мені дружина каже: "Припини либитися, інакше тобі не допоможуть, подумають що ти в порядку". І справді, я зовсім не помітив, як за звичкою тримаю під час розмови легку усмішку. Це добре працює з клієнтами, але в лікарні це справді може призвести до того, що мені не допоможуть належним чином. Використовувати ненав’язливу усмішку я почав на роботі з 2007 року. Тоді я ще працював медбратом у геріатрічному закладі для літніх людей. Мене просто вимотували підопічні – до деяких я не міг знайти підхід, з деякими взагалі війна була просто. Йдеться про людей із деменцією, про спеціальний режим і своєчасний прийом ліків. І в деяких ситуаціях справді доводилося щось робити силоміць. Як би ці дії – на благо здоров’я. Одного прекрасного дня моя тітка дала мені гарну пораду: "Усмішка – це твоя зброя. Просто усміхайся їм, поводься як із дітьми – буде легше". І справді, це допомогло. Також усмішка іноді допомагає знайти спільну мову з цілком ментально здоровими, але неадекватними людьми.

Так от, з усього вищесказаного можна зробити висновок, що зняти психологічну маску після певної ситуації в якій вона використовувалася не завжди просто. Іноді необхідно витримати паузу, наприклад прогулятися після роботи чи трохи відволіктися. У цей же момент варто усвідомити, що ситуація себе вичерпала, закінчилася, самоконтроль вже не потрібен і вже позаду.

Цікаво було би почути від вас, чи були такі ситуації, коли ви після роботи ще продовжували поводитися по інерції, як на роботі, або чи були у вас труднощі з поверненням "до себе"? Я знаю, що це було, але чи звертали ви на це увагу?

Дякую за увагу!