Підйом на Ґрегіт

Привіт, друзі! Сьогодні у нас дощ, та й особливо нема що розповідати про сьогоднішній день, тож я вирішив замість свого звичного щоденникового допису розповісти вам про підйом на гору Грегіт.

Це сталося наступного дня після відвідин крафтової сироварні «Будзбаран», про яку я писав кілька днів тому. Саме там, у господарів сироварні, ми запитали, чи не можна десь пошукати грибів. Бо їхали ми в гори ще й із думкою, що можна було б десь піти на «тихе полювання», адже зібралося кілька людей, котрі люблять збирати гриби. Нам порадили вирушити не на саму вершину Грегота, а радше у ліси біля його схилів. Хоча й сказали, що грибів там небагато, але трапляються.

Ми ж вирішили, що все одно піднімемося. Скільки нам не так хотілося грибів, як хотілося насолодитися неймовірними Карпатами. Проте скажу вам: ми поставилися до цього походу не надто відповідально, бо толком не підготувалися. Особисто ми з дружиною навіть не взяли рюкзака з водою — про що потім пошкодували. А ще в мене було взуття не зовсім пристосоване для довгих походів. Здавалося, що мої «трейл-кросівки» будуть хорошим вибором, адже по місту чи околицях у них було зручно. Але практика показала інше — вони виявилися не такими добрими, і я натер собі пальці. Але про це згодом.

Почну з того, що гриб мені трапився вже на самому початку. Це був величезний дубовик. Цей гриб я зазвичай не збираю — колись збирав, але потім перестав, бо є багато інших, які люблю: білі, маслюки, лисички, козарі, рідше — червоноголовці та опеньки.

Найбільше мене захопила сільська частина цього підйому. Бо одразу за сироварнею почалися пасовиська. Не полонини — ні, а саме огороджені пасовиська: десь жили люди, десь стояли колиби, де мешкали тільки пастухи. Часом це були просто місця для випасу худоби. І все це виглядало надзвичайно красиво.

Люди там живуть просто неймовірні. Це високо в горах, і добиратися туди непросто. З транспорту туди хіба що великогабаритні вантажівки їдуть. Ми бачили одну — щось типу КрАЗу чи трьохмостового ЗІЛа (точно не скажу, бо я не надто розбираюся у вантажній техніці). У кузові їхали люди. Спершу ми подумали, що це дівчата йдуть корів доїти на полонину, бо були в хустках, виглядали як доярки. Але згодом з’ясувалося, що то просто місцеві, які також вирішили піднятися на гору.

Місцеві живуть, справді, з честю долаючи труднощі. Наприклад, ми бачили молоду маму, яка пасла корів із дітьми. Запитали в неї, як діти добираються до школи. І вона сказала: пішки півтори години в один бік! Уявіть — вранці півтори години до школи, ввечері — стільки ж назад. А взимку, коли все замітає снігом... Це просто неймовірно! Дорога там складна, і часто доводиться йти пішки. Але краєвиди, що відкриваються, варті цього: видно в далечінь так, що аж дух захоплює.

Щодо грибів — дещо нам вдалося знайти: козарі, навіть одного білого. Але ми вирішили йти далі й до кінця. Здавалося, вершина вже близько, «ось-ось», але вона все віддалялася.

Спершу ми піднімалися відкритими просторами, потім зайшли у кущі малини, далі — в темний ялиновий ліс, де було мало світла й лежали великі камені. Стежка вела вгору, лише подекуди відкривалися види вниз. Зрештою ми дісталися умовної вершини Грегота. Там не було вказівника, лише карта показувала, що це вершина. Але фактично це була плоска ділянка, заросла лісом.

Ми зустріли людей з іншого туристичного маршруту, які сказали, що неподалік є оглядовий майданчик — метрів за сто. Він фактично нижчий за вершину, але принаймні звідти відкривається краєвид. Ми туди підійшли: там була таблиця, вид трохи кращий, більше простору. Ми залізли на каменюку, сфотографувалися й пораділи, що досягли мети.

Спускатися було складніше, особисто мені. Бо натерті пальці пекли вогнем, а на спуску вся вага тіла тисне саме на пальці. Довелося взяти собі палицю, схожу на посох Ґендальфа (як жартувала дружина). Завдяки ній я й спускався. Дружина теж користувалася палицею, але тоншою. Це допомогло нам жодного разу не впасти на слизькій стежці, бо деякі ділянки були глинисті й дуже слизькі.

Отак наша вилазка «по гриби» перетворилася на повноцінний підйом на гору. А Грегіт має понад 1700 м висоти — це зовсім немало! Але я дуже радий, що ми туди піднялися. Бо, як на мене, бути біля гори й не піднятися на неї — це виклик. І я радий, що подолав його.

---